Mariage à la française або французьке весілля

За останній тиждень мене найбільше розпитували саме про цю подію -  про весілля моєї колеги з марсельської лабораторії, з якою ми вже добрі три роки працюємо разом в одному кабінеті. Попри це, вона одружувалась, все ж, не зі мною. Мені відвели трохи менш важливу роль гостя. Але і це було непогано. Принаймні, це менше спустошує бюджет.
Вдома, в Україні, я не дуже охочий до подібних подій і у моєму активі за все життя всього лише два весілля, не рахуючи весілля моїх батьків, на якому я був присутній у дещо специфічній ролі зародка. Але у Франції я все ж не втримався і пішов. Запрошення мені надіслали заздалегідь, за пару місяців, тож я був морально готовий та озброєний цілим списком того, що би хотіли знати мої українські знайомі про таке екзотичне французьке весілля.
Тож поїхали! Все почалося із запізнення. Хто мене знає, той зрозуміє, що це досить буденна практика: пари в університеті, потяги, літаки, весілля - на все це я вже колись запізнювався. На своє виправдання я можу лише зауважити, що подія відбувалась у якомусь селищі, поблизу Марселя, загубленому у невідомих горах і дістатись туди, навіть озброєному GPS-навігацією, було не просто - усвідомлення, що треба було повернути праворуч або ліворуч приходило занадто пізно.
Але до весілля! Ми в'їхали на площу мерїї як раз у момент, коли молоді готувались у неї увійти, красуючись на сходах в останні хвилини своєї свободи (перепрошую за іронію, але що ж поробиш - так воно і є). Тут зі мною стався конфуз. Мені треба було дуже запитати когось, чи можна припаркуватись прямо на площі і я примітив імпозантного чолов'ягу зі стрічкою кольорів французького прапора (на другій світлині він буде у кадрі). Не знаю, чому, але перша думка була, що це охоронець чи щось у такому дусі. Він як раз на сходах мерії маячив, тож не вагаючись ні хвилини я його розпитав про парковку і відв'язався. Трохи згодом, я дізнався, що це був як раз мер... Ось так і познайомились.

За молодими народ почав набиватись у малесеньку мерію і це нагадувало годину-пік у київському метро. Проте свої навички звідти я застосовувати не став і помилувався на церемонію з дверей. Мій зріст дозволив мені навіть зробити пару непоганих світлин, як, наприклад ця:

на якій мер (той самий чолов'яга зі стрічкою) зачитує статті з якихось кодексів, питає молодих, як вони ставляться до того, щоб нарешті вже побратись, потім всі встають:

Іменем Франції мер проголошує що молоді віднині чоловік та дружина, принамні з точки зору французької держави. Далі цивільно одружені виходять:

А ось і я (на тлі так феєрично припаркованої прямо посеред площі машини)  - я теж там був і мед-пиво пив. Але трохи пізніше.

Тепер молоді ідуть закріпити свої стосунки перед католицькою церквою. На фото новоспечена дружина виглядає щасливою (цей кадр мені відверто вдався). Позаду видно священника (кюре), якому з його зростом у 2 метри дуже пасувала довга біла ряса. Все виглядало дуже солідно.

У церкві нас попросили не знімати під час церемонії, тож я обмежусь загальним виглядом інтер'єру. Католики дозволяють собі деякі вольності і при вході молодих до церкви грала сучасна музика дискотечного штибу. Туц-туц-туц... Щоправда при їхньому виході таки задзвонили дзвони, але теж у ритмі туц-туц.

Церемонія вінчання тривала можливо хвилин 40, з настановою від кюре, з невеликою службою. Священник був давнім знайомим молодої, тож церемонія носила персоналізований характер. По закінченню по залу пройшовся кошик для жертвувань і я віддав йому свою заначку на пиво...
Далі всі ходили, розмовляли, обговорювали побачене, фотографувались, можна було навіть помацати наречену (або нареченого, але я обрав все ж першу опцію):

Трохи пейзажів

Весільний кіт.

Далі всі посідали по своїм залізним коням і поїхали на банкет.
Світлин з банкету в мене немає, але він просто до болю нагадував ті, що роблять у нас під час міських весіль середньої руки (тож сходіть туди, оце і буде як на банкеті у Франції): велика заводська їдальня, столи, сцена, танці, конкурси, коли гості вже у кондиції, потім обов'язкове кидання букету і зняття підв'язки.
Конкурс був лише один і він полягав у тому, що обраним для нього гостям требя було швидко знайти у залі якійсь заявлений ведучим предмет, щось на кшталт чоловічих шкарпеток або краватки. Серед іншого шукали бюстгальтер. До речі, знайшли - один :)
Єдиною суттєвою відмінністю цього банкету, від тих, що роблять зазвичай на українських весіллях, була відсутність іжі на столах. За нею треба було йти до спеціального столу, тож фактично це був фуршет. Ну і те, що тамаду у Франції називають animateur de soirée, що перекладається як ведучий вечірки. Як на мене, "тамада" звучить колоритніше.
А решта, все як у нас - від'їжджаючи додому п'яні гості не соромились сідати за кермо. Але недільним ранком вони успішно змішались за натовпом таких же піддатих водіїв на французьких дорогах.
Наступного дня я пішов на пляж. Новоспечена дружина з'явилась у лабораторії лише тиждень по тому. Життя повернулося до звичного русла.