Зараз 9 година ранку за середньоєвропейським часом. За вікном 7 градусів тепла. Місцезнаходження - Прага, точніше аеропорт, а ще точніше freeWiFi spot у цьому аеропорту.
До наступного рейсу залишається 4 години. Подолано вже майже половину подорожі - принаймні географічно.
Все почалося дуже рідкісно - я один в купе у київському потязі, аж до самого стольного града. Буває ж таке!
Ніч у потязі це одна з моїх найнеулюбленіших речей у житті - я ніколи не сплю і прибуваючи вранці я почуваюся немов розчавлений равлик. Так, так - саме як він - нічого власне і не відчуваю.
Далі було таксі. Це коротенький але приємний спогад. Зараз у двох словах опишу, як це було. Тож, 4.20 ранку, місто (тт Київ) ще спить, свіже після пролитого вночі дощу, але небо вже готує нову порцію - злива з підсвіткою. Нічні мокрі і пусті вулиці, потім міст з червоними сигнальними вогнями на верхівках величезних пілонів, потім широкий проспект з величезними (перепрошую за повторення - але у Києві цей прикметник можна застосовувати майже до всього) ще сонними будинками (освітленими ззовні і темними усередині - це завжди виглядає якось ненормально) з обох сторін. Вони живі і теплі, але сплять. Неяскраві вогні під'їздів та теплі, ще вимкнені вікна квартир. Потім закінчується і це. Попереду широка освітлена нічна траса в оправі лісу, зелені вогні приборної дошки та блискавки через усе небо. Неймовірна атмосфера. Ще й музика була якась дуже в тему. Є завжди щось магічне в нічній грозі у великому місті. Можливо через поєднання природного та синтетичного електричного світла. Але тут ще й була нічна дорога. .
Аеропорт вже був яскраво освітлений вогнями всіх своїх терміналів: старих, нових і незбудованих. Так, наче й ніколи і не засинав. Натовпи людей, як у денну пору, метушились з валізами, і це о 5й ранку!
Ще одна грозова замальовка. Величезний зал, як завжди, яскраво освітлений, на плазмових екранах реклама, якісь буденні об'яви по гучному зв'язку , великі черги, багато людей - одним словом - звичне життя великого аеропорту. Але все це на тлі щохвитинних нічних спалахів неба. Після кожного спалаху натовп на якісь секунди синхронно замовкав - чекав грому. Був у цьому несвідомий вираз древнього страху людини перед перед величчу природи. Напевно, так само сполохано колись прислухались і неандертальці.
Взагалі все виглядало як порятунок з міста перед глобальною катастрофою - хто встигне полетіти (чи то принаймні пройти паспортний контроль), той буде врятований. ну а хто ні - страшно подумати! Щось у тому аеропорті було від Ноєвого ковчегу.
Я врятувався :) Понад хмарами вже зійшло сонце і вся магія ночі апокліпсису зникла.
Потім я спав, потім, як завжди, відломував від страху поручні крісел під час приземлення. Але і на цей раз все завершилось успішно, хоча ніхто не аплодував - пілоти аж з третього дотику змогли таки посадити літак, та ще й на якійсь, як на мене, зовсім шаленій швидкості. "Бувало і гірше" подумав я тохи згодом, коли до нас присмоктався телекскопічний трап, щоб засмоктати пасажирів у черево аеропорту.
Aucun commentaire:
Enregistrer un commentaire