Театральный product

Драматический театр это искусство, которое в большинстве случаев недоступно иностранцам в силу языкового барьера и в силу значительной степени символизма. Театр часто оперирует символами и ассоциациями, понятными только тем, кто вырос или долго живет в данной культурно-исторической среде (стране, городе). Это касается специфических выражений, шуток, намеков - всего того, чем обычно насыщено театральное действо. Собственно поэтому, мой первый визит на драматический спектакль во Франции состоялся, мягко говоря, не сразу.
Самое первое, что отличает марсельский театр la Criée, от тех, в которых приходилось бывать ранее в Украине, это отсутствие классического театрального антуража. Вплоть до отсутствия в зале занавеса, сцены и какой-нибудь огромной хрустальной люстры. Зал - довольно просторное помещение, похожее скорее на кулисы, с коммуникациями и прочими металлическими конструкциями вместо потолка, с черными стенами, свободным пространством вместо сцены и дверью пожарного выхода вместо занавеса. От театра остался только амфитеатр зрительских мест. Так что, в общем-то, ничего не отвлекало от концентрированного восприятия игры. 
Спектакль назывался Product. На сцене было только два актера: мужчина и женщина, но играл только один - мужчина. Сюжет вкратце сводился к следующему: голливудский режиссер рассказывает претендентке на главну роль (она-то и была вторым человеком на сцене) варианты сценария остросюжетного фильма про девушку, которая влюбилась в "загорелого типа" арабской наружности и который оказался террористом. Как и полагается во Франции, постельная сцена в этом сценарии занимала ключевую роль, и герой режиссера смаковал ее в разнообразных подробностях, аппелируя к богатому культурно-историческому опыту французской публики в этой области. Героиня актрисы слушала сидя на стуле и за весь спектакль не проронила ни слова. Герой же режиссера наоборот энергично изображал свой сценарий практически в лицах. В итоге стало понятно, что пьеса была своего рода иронической пародией на Голливуд, с его фильмами полными клише и штампов, скорее не фильмами даже, а именно "продуктом". С другой стороны, сценарий про арабского террориста не был лишен динамизма и в итоге, после спектакля в голове остался образ не столько того, что было на сцене, а скорее того, о чем рассказывал герой режиссера. Фактически получился спектакль в спектакле.Что-то схожее с впечатлением после прочтения книги.
Для днепропетровских читателей блога отмечу, что сразу возникли ассоциации с театром одного актера Крик. Хотя Михаил Мельник, как по мне, все же больше берет за живое и в его спектаклях больше энергии.
Пару слов о марсельской публике. Она молода. Возможно из-за того, что спектакль был экспериментальный, а возможно просто театр тут популярен среди молодежи. Она интеллигентна, что было сразу слышно по языку. Во Франции язык является ярким индикатром социальной принадлежности, образования и рода деятельности. Он отличается в большей степени не от региона к региону, а скорее от одной социальной группы к другой. Она, наконец, требовательна.
Вот такиe рефлексии по поводу театра.
Следующим пунктом культурной программы намечается фотовыставка "6 миллиардов других"
http://www.6milliardsdautresamarseille.net/teaser/blog/, которая пользуется немалой популярностью в мире и которая, по нечастому везению, заехала и в Марсель.

Один субботний вечер в Люмини

Закат:

Мистраль:

Нотр-Дам:

Посиделки на кухне после заката:

Дичь прямо под окнами после полуночи:

Кабан с сумкой:

La phrase du jour

Quand on n'a pas de tête on a des jambes. (за дурною головою і ногам нема покою)

a traveller's life: Mariage à la française або французьке весілля

a traveller's life: Mariage à la française або французьке весілля: "За останній тиждень мене найбільше розпитували саме про цю подію - про весілля моєї колеги з марсельської лабораторії, з якою ми вже добрі ..."

Mariage à la française або французьке весілля

За останній тиждень мене найбільше розпитували саме про цю подію -  про весілля моєї колеги з марсельської лабораторії, з якою ми вже добрі три роки працюємо разом в одному кабінеті. Попри це, вона одружувалась, все ж, не зі мною. Мені відвели трохи менш важливу роль гостя. Але і це було непогано. Принаймні, це менше спустошує бюджет.
Вдома, в Україні, я не дуже охочий до подібних подій і у моєму активі за все життя всього лише два весілля, не рахуючи весілля моїх батьків, на якому я був присутній у дещо специфічній ролі зародка. Але у Франції я все ж не втримався і пішов. Запрошення мені надіслали заздалегідь, за пару місяців, тож я був морально готовий та озброєний цілим списком того, що би хотіли знати мої українські знайомі про таке екзотичне французьке весілля.
Тож поїхали! Все почалося із запізнення. Хто мене знає, той зрозуміє, що це досить буденна практика: пари в університеті, потяги, літаки, весілля - на все це я вже колись запізнювався. На своє виправдання я можу лише зауважити, що подія відбувалась у якомусь селищі, поблизу Марселя, загубленому у невідомих горах і дістатись туди, навіть озброєному GPS-навігацією, було не просто - усвідомлення, що треба було повернути праворуч або ліворуч приходило занадто пізно.
Але до весілля! Ми в'їхали на площу мерїї як раз у момент, коли молоді готувались у неї увійти, красуючись на сходах в останні хвилини своєї свободи (перепрошую за іронію, але що ж поробиш - так воно і є). Тут зі мною стався конфуз. Мені треба було дуже запитати когось, чи можна припаркуватись прямо на площі і я примітив імпозантного чолов'ягу зі стрічкою кольорів французького прапора (на другій світлині він буде у кадрі). Не знаю, чому, але перша думка була, що це охоронець чи щось у такому дусі. Він як раз на сходах мерії маячив, тож не вагаючись ні хвилини я його розпитав про парковку і відв'язався. Трохи згодом, я дізнався, що це був як раз мер... Ось так і познайомились.

За молодими народ почав набиватись у малесеньку мерію і це нагадувало годину-пік у київському метро. Проте свої навички звідти я застосовувати не став і помилувався на церемонію з дверей. Мій зріст дозволив мені навіть зробити пару непоганих світлин, як, наприклад ця:

на якій мер (той самий чолов'яга зі стрічкою) зачитує статті з якихось кодексів, питає молодих, як вони ставляться до того, щоб нарешті вже побратись, потім всі встають:

Іменем Франції мер проголошує що молоді віднині чоловік та дружина, принамні з точки зору французької держави. Далі цивільно одружені виходять:

А ось і я (на тлі так феєрично припаркованої прямо посеред площі машини)  - я теж там був і мед-пиво пив. Але трохи пізніше.

Тепер молоді ідуть закріпити свої стосунки перед католицькою церквою. На фото новоспечена дружина виглядає щасливою (цей кадр мені відверто вдався). Позаду видно священника (кюре), якому з його зростом у 2 метри дуже пасувала довга біла ряса. Все виглядало дуже солідно.

У церкві нас попросили не знімати під час церемонії, тож я обмежусь загальним виглядом інтер'єру. Католики дозволяють собі деякі вольності і при вході молодих до церкви грала сучасна музика дискотечного штибу. Туц-туц-туц... Щоправда при їхньому виході таки задзвонили дзвони, але теж у ритмі туц-туц.

Церемонія вінчання тривала можливо хвилин 40, з настановою від кюре, з невеликою службою. Священник був давнім знайомим молодої, тож церемонія носила персоналізований характер. По закінченню по залу пройшовся кошик для жертвувань і я віддав йому свою заначку на пиво...
Далі всі ходили, розмовляли, обговорювали побачене, фотографувались, можна було навіть помацати наречену (або нареченого, але я обрав все ж першу опцію):

Трохи пейзажів

Весільний кіт.

Далі всі посідали по своїм залізним коням і поїхали на банкет.
Світлин з банкету в мене немає, але він просто до болю нагадував ті, що роблять у нас під час міських весіль середньої руки (тож сходіть туди, оце і буде як на банкеті у Франції): велика заводська їдальня, столи, сцена, танці, конкурси, коли гості вже у кондиції, потім обов'язкове кидання букету і зняття підв'язки.
Конкурс був лише один і він полягав у тому, що обраним для нього гостям требя було швидко знайти у залі якійсь заявлений ведучим предмет, щось на кшталт чоловічих шкарпеток або краватки. Серед іншого шукали бюстгальтер. До речі, знайшли - один :)
Єдиною суттєвою відмінністю цього банкету, від тих, що роблять зазвичай на українських весіллях, була відсутність іжі на столах. За нею треба було йти до спеціального столу, тож фактично це був фуршет. Ну і те, що тамаду у Франції називають animateur de soirée, що перекладається як ведучий вечірки. Як на мене, "тамада" звучить колоритніше.
А решта, все як у нас - від'їжджаючи додому п'яні гості не соромились сідати за кермо. Але недільним ранком вони успішно змішались за натовпом таких же піддатих водіїв на французьких дорогах.
Наступного дня я пішов на пляж. Новоспечена дружина з'явилась у лабораторії лише тиждень по тому. Життя повернулося до звичного русла.

Украинцы vs русские

Среди моих знакомых в Марселе немало украинцев, которые, тем не менее, называют себя русскими. Есть среди них, те, которые считают себя русскими и настаивают на этом, несмотря на украинский паспорт и на то, что в России никогда не были, а есть те, которые просто по инерции или по привычке так себя идентифицируют, ибо до сих пор, сказать "я - украинец" для многих довольно смело, тк сразу вызывает негативную реакцию со стороны многих россиян или украинцев русофильского толка и последующие обвинения в махровом национализме. Согласитесь, что вести полемику такого рода в кругу знакомых или друзей хочется не всегда. 
В русскоязычных компаниях за границей, да и в Украине тоже, где люди из Украины, России и Беларуси общаются между собой по-русски, часто возникает проблема того, как в общем называть эту группу. Украинцы довольно часто употребляют слово "русскоязычные" или вообще глобальное понятие "славяне". Россияне же обычно настаивают на том, чтобы всех называть русскими. Что касается французов, то иногда они различают, а иногда нет, русских (россиян) и украинцев. Если слово "русский" происходит от слова Русь, то возможно оно приемлемо для украинцев и беларусов, но вся проблема в том, что понятие "русский" связывают все же с Россией. Так уж сложилось. Для французов и англичан нет разницы между "русский" и "россиянин", для них это все russe или russian. И чтобы объяснить им, что Русь и Россия это совсем не одно и то же, прийдется устроить глубокий экскурс в историю раннего средневековья.
Проблема, на самом деле, не очень тривиальная. Настаивать каждый раз, что ты украинец, и никак не русский, бывает неудобно и может вызвать довольно резонный вопрос: "если ты украинец, то почему же говришь по-русски". Хотя тут всегда есть резонный ответ, со ссылкой на бельгийцев или австрийцев: первые говорят по-французски, но при это не идентифицируют себя с французами, точно так же как вторые, говоря по-немецки, немцами не являются. Не говоря уже о канадцах, американцах, англичанах или австралийцах.
Кроме того, у украинцев, в отличие от перечисленных наций, есть свой собственный язык, что дает нам еще больше аргументов в пользу того, что мы все же не русские, а именно украинцы, пускай многие из нас и говорят по-русски.Более того, есть ментальные различия, причем они присущи даже тем украинцам, которые очень упорно настаивают на своей русскости.
На мой взгляд украинцы более деятельные, у них больше развито чувство собственности и куда меньше склонность делиться с ближним, чем у русских. Украинцы куда менее терпеливы и более чувствительны к покушениям на их комфорт и особенно на собственность. Их радует, если у соседа горит хата (или, например, лес), но поджигать эту хату они, тем не менее, не станут. Украинцы не любят авторитарную власть и, как известно, там где два украинца, там три гетьмана. Русские же наоборот склонны искать себя царя-самодержца. Ну и т.д. и т.п. Различий, на самом деле, масса просто нам слишком долго внушали, что их быть не должно.
Так что не стесняйтесь быть украинцами и не быть русскими. Мы разные и в этом нет ничего плохого. Мир интересен как раз своим разнообразем.

Синдром пятницы

(перевод с французского блога fin de thèse)
Будем откровенны, продуктивность работы аспиранта зависит, по большому счету, от определенного ограниченного набора факторов. Она может быть какой угодно, но только не постоянной! Возрастая до невероятного напряжения накануне какого-нибудь обязательного дедлайна (который еще надо найти), она, зато, предельно спадает в иное время. И, если быть до конца откровенными с собой, то послеобеденное время пятницы это как раз такое время. Нужно видеть всех этих аспирантов, блуждающих по коридорам и готовыми сделать еще один маленький перерывчик, дабы пообщаться с первым встречным (пауза+пауза+пауза=послеобеденный перерыв, и это удобно!), выпить кофе, прогуляться,  вернуться,  снова выпить кофе, затеять научный диспут с другим аспирантом, вернуться к компу посмотреть почту и создать видимость работы. Я думаю, конечно, что этот синдром пятницы характерен не только аспирантам, он должен существовать почти везде. Но не стоит, все же, недооценивать креативность аспиранта, ведь это нелегко найти столько разнообразных занятий, чтобы целый день оставаться в университете и при этом делать что угодно, но только не то, что способствовало бы продвижению диссертации. И посмотрите даже на этот блог (не мой /прим. переводчика/), ведь 75% постов, включая этот, сделаны в пятницу после обеда. Не говоря уже о комментариях к ним. И если бы только этот блог!
Университет является местом, где очень сильно ощущение конкуренции. Я не шучу, это действительно так и было проверено во многих ситуациях, но в пятницу после обеда все становится с ног на голову. Каждый аспирант смотрит на другого, говоря себе: "кто же сдастся первым?". В любом случае, конец всегда один и тот же: мы все оказываемся в каком-нибудь кафе.

Забастовка как национальный спорт

Вот уже второй день я пытаюсь начать писать текст своего диссера, а тут очень кстати всеобщася забастовка подоспела.... Работать как-то неудобно, все ведь бастуют. Шеф, заядлый бастун, уже успел смотаться на манифестацию. Но протест протестом, а на обед в столовку все вернулись очень даже вовремя. Всегда было интересно, что же с нами всеми будет, если забастует и столовка. Но повара не бастуют, равно как и лабораторные мыши.

DOUCE FRANCE или опоздание как часть шарма страны

Путешествие продолжалось. Оно казалось просто нескончаемым! Но Франция неумолимо приближалась. Это стало очевидно, когда сначала на 30 минут, а потом и на целый час, задержали рейс на Париж. Там где начинается Франция, начинаются опоздания и задержки. Я вспомнил случай, когда в парижском аэропорту прозвучало необычное объявление, объясняющее причину задержки самолета. Что-то в духе: "уборщица не успела помыть салон, вылет будет задержан". Видимо, уборщица пила кофе с круасаном и поэтому не успела. Вот так-то.
Самое удивительное, никто из пассажиров и не подумал возмутиться.
Но оно и понятно. Историю с опоздание самолета на час, стоявшая рядом француженка, на мой едкий комментарий в адрес Франции, ответила так: "ça fait partie du charme de pays" - другими словами, все это раздолбайство "создает очарование страны". Вот как надо родину любить :)

Жаба у польоті

Зараз 9 година ранку за середньоєвропейським часом. За вікном 7 градусів тепла. Місцезнаходження - Прага, точніше аеропорт, а ще точніше freeWiFi spot у цьому аеропорту.

До наступного рейсу залишається 4 години. Подолано вже майже половину подорожі - принаймні географічно. 

Все почалося дуже рідкісно - я один в купе у київському потязі, аж до самого стольного града. Буває ж таке! 

Ніч у потязі це одна з моїх найнеулюбленіших речей у житті - я ніколи не сплю і прибуваючи вранці я почуваюся немов розчавлений равлик. Так, так - саме як він - нічого власне і не відчуваю. 

Далі було таксі. Це коротенький але приємний спогад. Зараз у двох словах опишу, як це було. Тож, 4.20 ранку, місто (тт Київ) ще спить, свіже після пролитого вночі дощу, але небо вже готує нову порцію  - злива з підсвіткою. Нічні мокрі і пусті вулиці, потім міст з червоними сигнальними вогнями на верхівках величезних пілонів, потім широкий проспект з величезними (перепрошую за повторення - але у Києві цей прикметник можна застосовувати майже до всього) ще сонними будинками (освітленими ззовні і темними усередині - це завжди виглядає якось ненормально) з обох сторін. Вони живі і теплі, але сплять. Неяскраві вогні під'їздів та теплі, ще вимкнені вікна квартир. Потім закінчується і це. Попереду широка освітлена нічна траса в оправі лісу, зелені вогні приборної дошки та блискавки через усе небо. Неймовірна атмосфера. Ще й музика була якась дуже в тему. Є завжди щось магічне в нічній грозі у великому місті. Можливо через поєднання природного та синтетичного електричного світла. Але тут ще й була нічна дорога. . 

Аеропорт вже був яскраво освітлений вогнями всіх своїх терміналів: старих, нових і незбудованих. Так, наче й ніколи і не засинав. Натовпи людей, як у денну пору,  метушились з валізами, і це о 5й ранку! 

Ще одна грозова замальовка. Величезний зал, як завжди, яскраво освітлений, на плазмових екранах реклама, якісь буденні об'яви по гучному зв'язку , великі черги, багато людей - одним словом - звичне життя великого аеропорту. Але  все це на тлі щохвитинних нічних спалахів неба. Після кожного спалаху натовп на якісь секунди синхронно замовкав - чекав грому. Був у цьому несвідомий вираз древнього страху людини перед перед величчу природи. Напевно, так само сполохано колись прислухались і неандертальці.

Взагалі все виглядало як порятунок з міста перед глобальною катастрофою  - хто встигне полетіти (чи то принаймні пройти паспортний контроль), той буде врятований. ну а хто ні  - страшно подумати! Щось у тому аеропорті було від Ноєвого ковчегу. 

Я врятувався :) Понад хмарами вже зійшло сонце і вся магія ночі апокліпсису зникла. 

Потім я спав, потім, як завжди, відломував від страху поручні крісел під час приземлення. Але і на цей раз все завершилось успішно, хоча ніхто не аплодував - пілоти аж з третього дотику змогли таки посадити літак, та ще й на якійсь, як на мене, зовсім шаленій швидкості. "Бувало і гірше" подумав я тохи згодом, коли до нас присмоктався телекскопічний трап, щоб засмоктати пасажирів у черево аеропорту.